Авторка: Анастасія Курінська, опубліковано на Суспільне Культура
У Національному художньому музеї (NAMU) 27 березня відкриється виставка живописця Анатолія Лимарєва — “Сонцесхід”. Це спільний проєкт NAMU і артфундації “Дукат”. Його кураторами стали Олена Грозовська, Михайло Кулівник та Катерина Лісова, а дизайн розробила Дар’я Подольцева. Усі перелічені увійшли до творчої групи, що працювала над виставковим проєктом “Алла Горська. Боривітер”, нещодавно ставши лавреатами Шевченківської премії.
Експозиція охоплює п’ять залів і налічує близько 100 робіт. Йдеться про ландшафти Донеччини, портрети людей з оточення митця, шевченкіану, а також архівні світлини, зазнимковані самим Лимарєвим та його дружиною Світланою Доценко. Окрім того, спеціально для експозиції художник Вітя Кравець і композитор Олексій Шмурак створили мультимедійну інсталяцію. Зібрати це в один проєкт допоміг Олександр Буралака, який опікувався архітектурою експозиції.
Про подібну виставку в Національному художньому музеї Анатолій Лимарєв мріяв ще за життя. Проте за радянських часів шлях до центральних інституцій для представника неофіційного мистецтва був закритий, а митець помер ще до здобуття Україною незалежності.
Попри те, що ім’я Анатолія Лимарєва доволі відоме у професійному середовищі, його твори, зокрема, були частиною постійної експозиції NAMU, а також є частиною приватних зібрань України та Європи, для широкого загалу його постать досі лишається terra incognita.
Суспільне Культура розповідає про життєвий шлях митця та особливості його творчого методу.
Cтановлення
Анатолій Лимарєв — родом із міста Амвросіївка, Донеччина, що було окуповане російськими військами ще у 2014 році. У рік народження митця, 1929-й, розпочалися сталінські репресії, внаслідок яких його батька Григорія заарештували та заслали до Казахстану. Відбувши свій термін, він впродовж деякого часу перебував у тимчасовому поселенні, де зустрів іншу жінку і тому не повернувся до сім’ї. Анатолій більше ніколи не бачився з батьком, про що жалкував.
Художню освіту здобув у Києві. З 1946 по 1951 роки навчався у художній школі імені Тараса Шевченка (нині — Київський державний художній ліцей імені Тараса Шевченка), яку закінчив із золотою медаллю.
Вищу освіту отримав у Київському державному художньому інституті (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), яку відвідував з 1951 по 1957 рік. Там він, зокрема, навчався у майстерні живопису Сергія Григор’єва, чиїми учнями також були Алла Горська, Віктор Зарецький та Олександр Дубовик.
У дипломній роботі — “Дівчина шахтарка” — митець зобразив образ, який суперечив вимогам тогочасної соцреалістичної школи.
Олена Грозовська розповідає, що митець був неспроможний обслуговувати ідеологію, малював не те, що потрібно було, а те, що бачив: “Йому кажуть, вибачте, в СРСР шахтарок немає, а він відповідає, що це моя знайома, вони є”.
Дипломна робота Анатолія Лимарєва “Дівчина шахтарка”, 1957. Archive UU
Попри те, що у рік завершення навчання митець взяв участь у Всесоюзній художній виставці у Москві, а надалі його твори експонували на республіканських, всесоюзних і закордонних виставках, зокрема на Кубі, цей випадок багато в чому визначив його подальший творчий шлях.
У роки студентства пише свій перший автопортрет. До цього жанру він звертатиметься впродовж всього життя: останнє зображення себе датується початком 1980-х.
Дослідниця творчості митця Ольга Лагутенко у каталозі до виставки “Анатолій Лимарєв. Той, що йде за сонцем” (2015) зазначає: “В автопортретах художник прописав свою творчу духовну біографію. Все інше — лише факти”.
Анатолій Лимарєв, “Автопортрет”, 1967. Надано артфундацією “Дукат”
Особлива оптика на Донеччину
У 1957 році Лимарєв повертається на схід України та впродовж десяти років мешкає і працює у Донецьку. Там він керує студією образотворчого мистецтва при Донецькій організації Спілки художників України. А також виконує замовлення, серед яких оформлення дитячого кінотеатру в Донецьку та піонерського табору “Молода гвардія” в Одесі.
У цей час він пише сюжети, присвячені Донеччині: “Дамба” (1965), “Стигле поле” (1967) та “У донецькому степу” (1969). Грозовська називає Лимарєва “людиною Донеччини”, наголошуючи на тому, що митцю припала до душі саме первісна краса регіону, а не його індустріальне альтер-его – Донбас (Донецький кам’яновугільний басейн).
Саме у цей період художник звертається до образу Тараса Шевченка: переосмислює традиційний образ Кобзаря, зокрема створюючи полотно “Тарас Шевченко у засланні”. Донька Лимарєва, Анна, робить припущення, що шевченкіана натхненна роздумами про батька митця Григорія, який, ніби йдучи слідами Шевченка, також відбував покарання в Казахстані.
Анатолій Лимарєв, “Тарас Шевченко у засланні”, 1961–1982. Надано артфундацією “Дукат”
У 1967 році Лимарєв переїжджає до Києва, де облаштовує майстерню на вулиці Хорива, Поділ. В експлікації до виставки “Сонцесхід” наголошується, що хоч Лимарєва традиційно називають київським митцем, магістральною темою його творчості завжди лишалася рідна Донеччина. Саме туди митець повертався щоліта “в пошуках особливого південного світла”.
Він любив зображати сонце, яке ніколи не виконувало на його полотнах пасивну функцію, — завдяки цьому товариші називали художника “українським Ван Гогом” і “сонцепоклонником”.
Грозовська також зауважує одержимість Лимарєва кольором і припускає, що він ймовірно був найкращим колористом XX століття.
Анатолій Лимарєв, “Дитинства кришталевий день”, 1980–1985. Надано артфундацією “Дукат”
У лещатах системи
Вже 1968 року Анатолій Лимарєв долучається до Алли Горської, Віктора Зарецького, Валентина Смирнова і Бориса Плаксія, аби створити мозаїку “Прапор перемоги”. Робота, також відома як “Естафета”, виконана на замовлення для центральної зали “Слава” музею “Молода Гвардія” у Краснодоні (з 2016-го — Сорокине), місті на Луганщині, нині окупованому російською окупаційною владою. Робота зазнала ідеологічної цензури, а Аллі Горській, яку того року вдруге виключили зі Спілки художників, навіть довелося відмовитися від авторства на користь архітектора проєкту Валентина Смирнова.
Ескіз мозаїчного панно “Прапор перемоги” для музею “Молода гвардія” у Краснодоні (нині Сорокине). Archive UU
У 1970-му Лимарєва прийняли до Спілки художників УРСР. Це членство багато у чому визначало долю тодішнього художника, адже без нього було важко навіть дістати художні матеріали.
Сімдесяті відзначилися кількома замовленнями для Художнього фонду УРСР: картини для закладу харчування у Києві та санаторію “Букорія” в Кишиневі.
Ольга Лагутенко зазначає: “Коли Лимарєв виконував замовлення худфонду, йому було особливо важко – не міг він писати те, що його не чіпало”.
“Він в першу чергу художник, а вже потім гвинтик у цій системі. Тому не дивно, що коли він приносив художній раді свої пейзажі, їх просто не приймали. Вони не виглядали як академічний радянський живопис”, — каже Грозовська.
У цей період Лимарєв також ілюструє оповідання для дітей, які друкують у журналі “Малятко”.
У 1974-му Лимерєв отримує майстерню у Печерському районі Києва, на тодішній вулиці Перспективній (від 2016 року перейменована на честь українського військового, героя України Ігоря Брановицького). Таким чином він опиняється поряд з іншими митцями, з якими тісно спілкується: скульптором Борисом Довганем, скульпторкою Ольгою Рапай, живописцем та скульптором Михайлом Вайнштейном, племінником інститутського викладача Сергія Григор’єва і художником Ігорем Григор’євим та живописцем Валентином Реуновим.
Наприкінці 1970-х Лимарєв переїздить до нової майстерні на Оболоні, де навколо нього формується коло учнів, яких він готує до вступу у свою альма-матер. Серед них: Віталій Призант, Олександр Луцкевич, Дмитро Фіщенко, Владислав Грицюк. Особливістю навчання митця стає неформальна форма взаємодії.
Анатолій Лимарєв, “Еолова арфа”, 1982–1985. Надано артфундацією “Дукат”
1984 рік відзначився єдиною публікацією про творчість митця за його життя. У шостому випуску щорічника “Советская живопись” вийшла стаття Ольги Петрової “Анатолий Лимарев”.
Наступного року митець взяв участь у “Виставці дев’яти” у Республіканському будинку художника, де крім його творів експонували картини Олександра Агафонова, Галини Григор’євої, Людмили Загорної, Якима Левича, Владислава Мамсікова, Віри Морозової, Олександра Сулименка та Юлія Шейніса. Виставка викликала резонанс, до того ж як серед глядачів ззовні, так і у професійній спільноті.
У 34-му випуску часопису “Культура і життя” 1991 року Левич відгукнувся про неї так: “У цілому ця спроба закінчилася трагічно: нас не сприйняли самі художники… Ми якось нікуди не вписувалися: були ні ліві, ні праві.. Крім того, ми надто довго домагалися цієї виставки — майже 16 років. Щоб її відкрили, скільки довелося перенести! Ось вона відбулася — і нічого не змінилося…”.
Сонце завжди сходить
Лимарєв пішов із життя 6 листопада 1985 року, вкоротивши собі віку. За словами Грозовської, причиною тому стала неможливість реалізувати у радянських умовах. Його останнім твором став портрет художника Григорія Гавриленка, який помер за рік до того. Згодом він дістане назву “Друзів зустрічає”.
Анатолій Лимарєв, портрет художника Григорія Гавриленка, 1984. Надано артфундацією “Дукат”
Перша персональна виставка митця відбулася посмертно, 1988 року у виставкових залах Республіканської спілки художників. Також соло-проєкт митця був презентований у залах Національної спілки художників України у 1999-му та у галереї “Дукат” — “Анатолій Лимарєв. Той, що йде за сонцем” у 2015-му. Деякі твори Лимарєва експонували й у межах “Великого антикварного салону” (2012) у “Мистецькому арсеналі”.
Творчість була для Лимарєва на першому місці. Лагутенко стверджує, що він був “буквально поглинений” нею: “від створення великої кількості натурних етюдів і малюнків до невпинного процесу роботи над картиною”. Митець щораз ставив собі вимоги і, за висловом Якима Левича, “вмирав на полотні”. А нині має змогу відродитися завдяки проєктам, що оприявнюють його постать широкому загалу.